ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Усі слов'янські мови мають одне джерело: правослов'янську, або спільнослов'янську основу, яка існувала у слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. (ця обставина пояснює наявність в усіх цих мовах багатьох спільних рис, зокрема, основних закономірностей у фонетиці, лексиці і граматиці).

З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності в загальних рисах сформувалися і усі слов'янські мови, внаслідок чого виникли нові спільні мови-основи. Так, предком східнослов'янських мов можна вважати давньоруську мову, яка склалася в V- IХ ст. в Київській Русі і проіснувала до ХIVст.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий.

У часи І.Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченко мова збагатилася народнорозмовним фольклором. Основоположником цієї нової української мови можна вважати видатного українського поета Тараса Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій, з усної творчості і мовлення українців Наддніпрянщини, виробив і закріпив фонетичні, морфологічні і синтаксичні норми.

Після Т.Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно її збагачуючи, такі талановиті письменники і діячі культури ХIХ- ХХ ст., як Л.Глібов, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Коцюбинський.

У розвиток сучасної української мови вагомий внесок внесли українські письменники В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський та ін.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА

Основу української національної мови складає літературна мова - мова книг, газет, журналів, театра, кіно, радіо і телебачення, мова державних установ і учбових закладів.

Саме літературна мова вивчається в школах і інститутах.

Літературна мова має усну і писемну форми.

Усна мова - це мова, що вимовляється, звучить, що існує навколо нас. В усній мові важливо дотримуватися вірної інтонації і наголосу, правильно вимовляти звуки, слова і речення. Для усної мови характерні прості короткі речення ("Привіт! Як справи?"- "Привіт! Та нічого. Ось тільки уроків багато на завтра").

Писемна мова пов'язана з написанням. Писемна мова оформлюється вірно і точно з точки зору орфографії і пунктуації. У писемній мові використовуються складні і ускладнені речення (Його від'їзд був таким несподіваним, що здався мені майже нечемним).

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

Культура мовлення - це розділ науки про мову, що розглядає питання додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в мовленні.

В культурі мовлення виділяють:

·  правильне мовлення;

·  мовна майстерність.

ПРАВИЛЬНЕ МОВЛЕННЯ

Правильне мовлення - це додержання усталених мовних норм української літературної мови.

З цієї точки зору мова може розцінюватися як правильна (норма), так і неправильна (помилка).

НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова- нормована.

Норми (від лат. norma- правило, взірець) - це сукупність визначених правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання граматичних форм, складання речень та ін.

Норми сучасної літературної мови поділяються на фонетичні, лексико- фразеологічні, словоскладальні, морфологічні, синтаксичні і стилістичні.

Вони устанавлюють:

·  фонетичні - правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в фонетиці і орфіоепії);

·  лексико-фразеологічні - норми вживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

·  слово-складальні- правила складання слів і способів їх творення (вивчаються в словотворенні);

·  морфологічні - норми вживання слів у випадку їх видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова - вивчаються в морфології);

·  синтаксичні - правила побудування так званих синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

·  стилістичні - норми використання різними мовними стилями властивих їм мовних засобів (вивчаються в стилістиці).

МОВНА МАЙСТЕРНІСТЬ

Мовна майстерність - це здатність, використовуючи мовні норми, обирати з них найбільш вдалу для викладення своїх думок.

Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори видатних українських письменників.

Доречність та недоречність вибору тих чи інших мовних засобів для створення більшої виразності вивчається в стилістиці та культурі мовлення.

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua - мова) - це наука про мову.

Основні розділи мовознавства:фонетика, лексикологія, фразеологія, морфемика(будова слова), словотвір, морфологія, синтаксис, граматика,орфоепія, графіка,орфографія, пунктуація,лексикографія, культура мовлення.

ОСНОВНІ ОДИНИЦІ МОВОЗНАВСТВА

Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення:

одиниці мови	приклади
звук	[с' ], [а], [х], [дж], [дз]
буква	б, к, й, ц, в, р, у, д, а, ь
слово	вмію, рахувати, до, я
частина мови	рахувати (дієслово)
словосполучення	рахувати до десяти
речення	Я вмію рахувати до десяти

Одиниці мови тісно пов'язані між собою і створюють системи у мові: фонетичну, лексичну, морфологічну і синтаксичну.

МОВА

Мова- найважливіший засіб спілкування людей між собою. За допомогою мови люди спілкуються між собою, передають свої думки, почуття та бажання.

Як засіб спілкування, мова тісно пов'язана з життям суспільства, з народом - носієм цієї мови.

Суспільство не може існувати без мови, як і мова без суспільства. Разом з суспільством розвивається і сама мова. Зміни в суспільному житті завжди знаходять своє відображення в мові, відображаючись в словах, словосполученнях і реченнях.

Мова виникла в глибоку давнину в процесі спільної діяльності людей, допомагаючи їм розуміти одне одного, працювати, обмінюватися накопиченими досвідом і знаннями, передаючи їх від покоління поколінню.

МОВИ СВІТУ

Всього в світі налічують понад 2500 мов, які належать різним націям, народностям і племенам (за іншими даними - до 5000; точну цифру встановити важко, тому що відмінності між різними мовами і діалектами досить умовні).

Усі мови світу класифікуються за двома ознаками: походженням (генеалогією) і типом, тобто будовою цієї мови (типологією).

ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Генеалогія (від гр. genealogia- родовід)- історична дисципліна, яка вивчає походження та родинні зв'язки історичних осіб, родів, фамілій, а також деяких наукових дисциплін.

Згідно з генеалогічною класифікацією, мови світу об'єднуються у сім'ї мов: індоєвропейську, китайсько-тибецьку, алтайську, афразійську та ін.

Найбільш вивченою є індоєвропейська сім'я, до якої входять у т.ч. слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська та ін. групи мов.

Слов'янська група мов складається із трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської і південнослов'янської.

Українська мова спільно з російською і білоруською мовами складає східнослов'янську підгрупу слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи належать словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербохорватська і старослов'янська мови).

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова має фонетичні, граматичні і лексичні особливості, спільні з російською та білоруською мовами. Серед них найпомітніші:

• однакові форми дієслів;
• близькі системи суфіксів і префіксів;
• однакове означення деяких слів та понять, напр.:
• родинних стосунків (сестра, брат);
• органів і частин людського тіла (нога, рука);
• назв місцевості і рельєфу (ріка, земля, море);
• ряд фонетичних особливостей:
• протиставлення приголосних за твердістю- м'якістю,
• повноголосся та ін.

Разом з тим українська мова має і своєрідні фонетичні, граматичні і лексичні особливості:

перехід о, е в закритому складі в ї: осінь; ніс;

·  втрата м'якості приголосного перед е, и: веселка, дитина;

·  збереження м'якості ц: вулиця, місяць;

·  закінчення -ою, -ею в іменниках на -а: весна- весною, пісня- піснею;

·  закінчення -мо у дієсловах в 1-ій особі множини: ходимо, ходімо; пишемо та ін.

Синоніми(від грец. synonymos — однойменний) — це слова, різні за звучанням, але близькі за значенням (дорога — путь, шлях; мовознавство — мововедення). Водночас синоніми обов’язково чимось різняться між собою — відтінками значень, емоційним забарвленням, експресивністю, стилістичною віднесеністю, різною активністю в мові, здатністю сполучатися з іншими словами. Наприклад, здавалось би, слова батьківщина і вітчизна тотожні за значенням, проте перше слово на відміну від другого має ще й побічне значення «місце походження»: можна сказати Південна Америка — батьківщина картоплі, але не вітчизна. Слова лелека, чорногуз, бузько, бусел називають того самого птаха і є, власне кажучи, абсолютними синонімами. Але у вислові Кохай мене, я твій завжди... Моя зажурена лелеко, прилинь сюди! (М. Упеник) взаємозаміна їх неможлива. Синоніми об’єднуються в синонімічний ряд, у якому виділяється стрижневе слово — домінанта. Воно є носієм основного значення, спільного для всього синонімічного ряду, стилістично нейтральне, найуживаніше й у словниках синонімів ставиться першим: кричати, горлати, лементувати, галасувати, репетувати, верещати, волати. Крім загальномовних, є також контекстуальні синоніми. Наприклад, слово тиша може поєднуватися не лише з постійними синонімами безгомінна, беззвучна, безгучна, безшелесна, німа, а й зі словами мертва, глибока, повна, цілковита, абсолютна, які не є синонімами до названих вище слів. При слові настрій синонімічними означеннями можуть виступати як постійні синоніми (веселий, радісний), так і контекстуальні (весняний, світлий). Близькими до контекстуальних синонімів є перифрази. Перифраза — описовий мовний зворот, ужитий для називання предмета через якусь характерну його рису. Наприклад, щоб у тексті не повторювати раз у раз слово Київ вживають перифразу столиця України, місто Кия; лев — царзвірів; вугілля — чорне золото, тверде паливо. Перифраза часто несе в собі оцінку явища; вона може мати позитивне, схвальне або негативне, іронічне значення. Внаслідок цього підвищується емоційність повідомлення, виявляється ставлення автора до повідомлюваної інформації. Синонімами звичайно бувають різнокореневі слова, хоча є синоніми, які мають спільний корінь, але різняться між собою значеннєвими або стилістичними відтінками: славний, славетний, уславлений; братній, братський, братерський, побратимський; заклик, поклик, клич; темрява, темінь, темнота, тьма, пітьма; замовчати, промовчати, перемовчати, помовчати; єднатися, з’єднуватися, поєднуватися, об’єднуватися.

Орфографія

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що базуються на певних принципах.

Головний розділ орфографії- це розділ про позначення звуків мови буквами.

Окремий розділ орфографії складають правила написання слів разом, окремо чи через дефіс, що залежить від змісту та поєднання з іншими словами (нарешті ми з вами зустрілися! - на решті теріторії люди також неодноразово стикалися з цим загадковим явищем).

Правопис регламентує вживання великої літери при написанні власних назв (Конотоп, Париж, Всесвіт).

Інші розділи орфографії регламентують закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший, правопис запозичених слів, правила графічних скорочень слів, особливості вживання апострофа та інші правила передачі усної мови на письмі.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Українська орфографія побудована на фонетичному, морфологічному, історичному (традиційному) та дифиренційному принципах:

основні принципи		приклади
фонетичний
написання слова точно відображає його вимову	[книга]- книга
морфологічний
написання відбувається за принципом: та сама частина (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах пишеться однаково, незалежно від їх звучання	вимовляється [брацтво], пишеться братство, бо брат; [веиселий]- веселий, бо весело; [книз'ц'і]- книжці, бо книжка
історичний (традиційний)
написання слів історично узвичаєно; пояснити його неможливо- треба лише запам'ятати		[йасний]- ясний; [гуни]- гунни
диференціюючий
при написанні знаходяться значення слів, щоб диференціювати (розрізнити) їх, незіважаючи на однакове звучання	вдень (завидно); в день (в певний день); по-новому (прислівник), по новому мосту (прийменник з прикметником)

ОРФОГРАМА

Орфограма (від гр. orthos- правильний і gramma- буква) - правильне написання (таке, що відповідає правилам або традиціям), яке потрібно вибрати з ряду можливих.

Орфограма вибирається використанням правила. В українській мові переважають написання за фонетичним принципом, коли виконується головний принцип графіки: кожному звукові повинна відповідати окрема літера (астрономія, хата).

Але це відбувається не завжди, оскільки одна і та ж буква може позначати різні звуки: хліб - хліб(п); зсунути- с:э нyти.

В таких випадках доводиться вибирати із інших варіантів.

ПЕРЕДАЧА НА ПИСЬМІ ЗВУКОВОГО СКЛАДУ СЛІВ

В українській мові для передачі звуків на письмі використовується 31 буква.

Крім них, є і інші знаки, у т.ч. м’який знак, який передає м’якість приголосних звуків і апостроф (додатковий знак алфавіту, яким позначається роздільна вимова твердого приголосного і наступного м’якого й).

Пароніми — слова близькі за звуковим складом і звучанням, та різні за значенням. Різниця може бути в одній букві, у зміненому префіксі чи суфіксі.

Пам’ятайте, що слова «компанія» і «кампанія», «мимохідь» та «мимохіть», «абонент» і «абонемент», «гас» та «газ» — різні слова.

За звуковим складом пароніми поділяють на однокореневі та різнокореневі.
Однокореневі — відрізняються лише суфіксами чи префіксами:

танк — танкер,
зв’язаний — пов’язаний,
вникати — уникати,
сердечний — сердешний,
ефектний — ефективний — дефектний — дефективний.

Різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками:

компанія — кампанія,
ступінь — степінь,
промінь — пломінь,
талан — талант,
розпещений — розбещений.

За лексичним значенням розрізняють синонімічні та антонімічні пароніми.
Синонімічні — мають подібні значення:

повідь — повінь,
привабливий — принадливий,
плоский — плаский,
барабанити — тарабанити,
линути — ринути,
притаїтися — причаїтися,
рипіти — скрипіти.

Антонімічні — протилежні за значенням:

прогрес — регрес,
експорт — імпорт,
густо — пусто.

Також пароніми можуть відрізнятися і за семантикою слова.
Семантично близькі:

крикливий — кричущий,
цегельний — цегляний,
ніготь — кіготь,
м’язи — в’язи,
кіш — ківш,
кристал — кришталь.

Семантично різні:

газ — гас,
глуз — глузд,
орден — ордер,
дипломат — дипломант,
ефект — афект.

На перших порах сучасні фразеологізми виступали як вільні словосполучення. Але, часто вживаючись (нерідко в пере­носному значенні), вони набули форми сталих зворотів. Пере­творення сполучень слів на стійкі одиниці мови, рівноцінні лексемам, називається лексикалізацією.

Велика кількість фразеологізмів виникла із словосполу­чень на позначення вчинків людини в різних ситуаціях, ро­динних стосунків, реалій побуту: водити за ніс, кліпати очи­ма, копилити губи, мотати на вус, протуркотіти вуха, розмахувати кулаками після бійки, бити себе в груди, хапатися за соломинку, гнути спину, танцювати від печі, ковтати слину, махнути рукою, зіпнутися на ноги, руки сверблять, склавши руки, пальчики оближеш, як за рідного батька, з молоком матері, свій брат, з одного тіста, як горохом об стіну, горох з капустою, як медом по губах, по саму зав 'язку, казанок варить, облизати ма­когона, за одним рипом, купи не держиться.

Значне місце посідають фразеологізми, що виникли на основі спостережень за явищами природи, тваринним та рос­линним світом: як вітром здуло, свіжим вітром повіяло, пус­тити за вітром, як грім з ясного неба, хмари згущуються, витати в хмарах, з дощу та під ринву, обдало морозом, радий сонце прихилити, ждати біля моря погоди, не бачити смале­ного вовка, хитрий лис, заяча душа, як кіт наплакав, пере­літний птах, розправляти крила, мокра курка, курям на сміх, комар носа не підточить, ґедзь укусив, на вербі груші, блеко­ти наїстися.
Є фразеологізми, у яких відбилися різні історичні обста­вини: вільний козак, козацьке сонце, наче татарська орда, голо як би татари пройшли, наче на турка йде, мудрий як лях по шкоді, прив 'язався як москаль, голити в москалі, здирати шкуру, кат із ним, не взяв його кат.

Однією з основних ознак голосних фонем є наголос, що виявляється тільки в слові.

Наголос в українській мові виконує подвійну функцію. По-перше, він об'єднує звукові комплекси в окремі слова. Наприклад, звуковий комплекс вищезазначений з одним наго­лосом сприймається як одне слово, а комплекс вище зазначе­ний, що має два наголоси, позначає два слова. Так само: дав-ноочікуваний, нижчезгаданий, передбачити і давно очікуваний, нижче згаданий, перед бачити. По-друге, наголос виступає як засіб розрізнення слів та словоформ. Наприклад, подані пара­ми слова вигода (користь) і вигода (зручність), захват (захоп­лення) і захвйт (пристрій, ширина робочого ходу), лікарський (від лікар) і лікарський (відліки), похідний (від похід) і похідний (який походить від чогось) — різні, на шо й вказує наголос. У різних відмінках стоять слова руки і руки, вікна і вікна, різний вид мають дієслова насипати і насипати.

Наголос в українській мові вільний і рухомий, тобто може падати на будь-який склад і під час змінювання слова пересу­ватися: голова — голови — голови — голів, казати — кажеш — кажу.

Система наголошування в українській мові досить склад­на. Тому у випадках сумніву щодо наголосу слід звертатися до словників.

Разом із тим спостерігаються й деякі закономірності в на­голошуванні слів.

1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчання, завдання, запитання, читання, визнання, видання, пізнання, послання.

Але є й відхилення від цього правила: обладнання (набір механізмів тощо), нехтування, бігання, ковзання.

2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказівка — вказівки, учителька — учительки, ластівка — ластівки, голка — голки, писанка — писанки але: родичка —родички, сусідка — сусідки, верхівка — верхівки.

3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузький, кружний, легкий, липкий, мілкий, низький, новий, нудний, пісний, різкий, сипкий, скучний, стійкий, стічний, страшний, твердий, тісний, тонкий, трудний, тяжкий, черствий, чіткий, чуткий, шкільний.

У прислівниках, утворених від таких прикметників, на­голос падає на перший склад: вузько, легко, мілко.

4. У дієсловах перший склад закінчень -емо, -имо, -ете -ите не наголошується: несемо, несете (а не «несемо» «несете»); ідемб, ідете (а не «ідьмо», «ідете»); підемо, підете; будемо, будете; гуркочемо, гуркочете; гуркотиш , гуркотите; залишимо, залишите.

5. Треба запам'ятати наголос у таких словах: агент, бюлетень (множина: бюлетені), кулінарія, випадок, діалог, документ, засуха, монолаг, їм 'я, катаабг, некролог, експерт, жевріти, квартал, кілометр, колія, компроміс,  кропива, мережа, одинадцять, ознака, оптовий, партірі   пасквіль, пеня, перепис, перепустка, піна, предмет, прйятель, приятелька, разом, рукопис, середина, сільсько­господарський, спина, співробітник, титульний, урочи­стий, феномен, цемент, центнер, черговий, чотирнадцять, шофер.

6. У багатоскладових словах, крім основного, є ще побічні інаголоси, які розташовуються через один або два склади від основного: переробити, винагороджувати, безперечний, задоволений, подорож. Побічний наголос на дає українській мові особливої співучості, плавності. У прискореному темпі мовлення він чується слабко, в уповільненому — сильніше. Особливо виразно такий  наголос чується в складних словах: синьо-жовтий, гірничоддбувнйй, новобудова.